Жінці зменшили шлунок з 3 літрів до 150 мілілітрів

16 квітня в Академії медичних наук у Києві відомий хірург, професор Іван Тодуров прооперував 52-річну Людмилу Протащук з села Машеве Семенівського району, що на Чернігівщині.

Її історія вразила усіх, хто нещодавно подивився програму «Говорить Україна». Жінка вагою 260 кілограмів уже не могла ходити через ожиріння. Операція тривала дві години. Зробили резекцію шлунка. З об’єму три літри його зменшили до 150 мілілітрів.

Весь цей час під хірургією чергував молодший син Протащуків, 31-річний Володимир. З ним була дружина Марина. Вдома за дружину переживав чоловік, 58-річний Віктор Протащук.

«Познайомився в черзі на індійське кіно»

12 квітня застала Віктора Анатолійовича вдома.

— Як дружина? — спитала з порогу.

— Сьогодні вранці зідзвонювалися. Її зважили: 195 кілограмів. Є прогрес. П’ятого березня, коли привезли з села до лікарні, було майже 260 кілограмів. На господарських вагах важили.

— Правда, що вантажило 15 чоловіків?

— Та ну. П’ятого березня з будинку виводили її я і син, 32-річний Олексій. Через кожні кілька кроків вона сідала на стілець, передихнути хвилини дві. В мікроавтобусі були розкладені сидіння. Допомогли їй туди вміститися загалом семеро людей. Під лікарнею перевантажили на спеціальне ліжко-каталку з підйомником для голови. Спецліжко і у неї в палаті. Спочатку я тиждень з дружиною був і старший син Олексій. Потім сам Льоша. Він одружений. Працює у похоронному бюро. Живе у Росії, в Клімово.

— Вікторе, Людмила завжди була повного?

— Висока, під метр вісімдесят. У ній було 78 кілограмів, коли ми познайомилися в Орликівці Семенівського району. Люду направили у наше село працювати швачкою. Зустрілися в черзі за квитками на індійське кіно. Точно не пам’ятаю, чи то фільм «Рам і Шіам», чи «Зіта й Гіта».

У Люди впали ключі — я їх підняв. Так почалися наші стосунки. Я дарував їй квіти. У батьків у дворі були красиві клумби. А одного разу приніс цілий ящик помідорів. Моя мама працювала на грибоварні. Їй привозили продавати помідори. От я ящик і взяв.

Через три місяці ми одружилися. Було це у 1984 році. Кожен рік я їй на 8 Березня і день народження купував подарунки: дезодоранти, хустки, парфуми. В Орликівці перспектив не було. І ми переїхали у Машеве.

Я працював механізатором. Люда — у побуткомбінаті швачкою. Коли його закрили, пішла на ферму. Спочатку лаборантом, потім телятницею, дояркою. Проблеми зі здоров’ям удружили почалися років 12 тому. Боліло серце, нирки. По 5-8 разів на рік я возив її по лікарнях. Прокапають, проколють, і додому. Діагнозів конкретних ніхто не ставив. Що вона повнішає, я не помічав, можливо тому, що щодня був поряд.

Тримали хазяйство, городи. Все як у людей. І раз — хвороби на обох навалилися. Років чотири-п’ять тому вже стало помітно, що вона набирає вагу. Дружину відвіз до обласної лікарні. Там дали другу групу інвалідності. Сказали: «Ожиріння». Потім у мене почалася задишка, серце боліло. Поїхав до Чернігова у кардіодиспансер. Сказали: «Забиті клапани на 70, 80 і 90 відсотків». Потрібна операція, бо довго не протягну. Оперували мене у міській лікарні №2 Чернігова 28 грудня 2016 року. Під час операції серце двічі зупинялося. Поставили три шунти. Три доби пролежав у реанімації. Дали групу інвалідності довічно.

«У хаті двоє інвалідів»

— Від чого були забиті ваші клапани?

— Працював механізатором на хімікатах. Пив що попало, харчувався неправильно. Майже вся пенсія йде на таблетки. Мені тепер все життя треба їх приймати вранці і ввечері. У хаті двоє інвалідів. Нам дали соціального працівника.

Якраз 48-річна соцпрацівниця Людмила Помаз прийшла допомагати.

— Картоплі буйної внести, дров. Погріб побілю, — говорить жінка.

— Придумали таке (у телепрограмі. — Авт.), що Люди ніхто останні роки не бачив. Як же не бачив? Я уже другий рік до них ходжу, допомагаю. І сусіди, і Ліда, яка мила Люду. Людмила ще торік на город виходила. На лавочці сиділа, дивилася, контролювала нас. Щоб квітів побільше. Вона їх дуже любить. Майори, безсмертники, дзвіночки — понакупляли декоративних, щоб у садку і на городі були. Два роки тому картоплю перебирала. їсти готувала. Зайду, бувало, а у неї бісквітні торти, млинчики з м’ясом, сиром, салати. Люда добре готує. А шиє як. Скільки вона людям шила, перешила одягу, бурок. Було зробить, ще й сама додому принесе. Виходила і на вулицю посидіти. Консервації стільки різної робила.

— Вікторе, можливо, від тих усіх бісквітів, смаколиків дружину вашу і рознесло?

— Вона солодкого майже не їла. Цукерку, коли гірко у роті, посмокче і все. Я було взимку вночі по кілька разів вставав, до холодильника ходив. Люда ніколи так не робила. Ми разом їли суп і картоплю зазвичай. Поснідали, майже не обідали, трішки перекусимо. Повечеряємо і все.

— Люда компоти, молоко любила. Вітя їй гранати, грейпфрути, яблука купував. Такі у неї були харчі. Може, нирки негодні, от організм і дав збій, — додає Людмила Помаз і йде поратися. Гукає з веранди: «Де брати банки, щоб закривати березовий сік?» «Я банки і кришки вже простерилізував», — відповідає Віктор.

— Роблю, що під силу. Раніше дев’ять кіз тримали. Порося було. Перед тим, як дружину забрали до лікарні, закололи. Зараз є кури, качки, кролі. Городи скоро почнуться.

— Чия ідея була у програму «Говорить Україна» звернутись?

— Сімейно обговорювали. Розуміли: в області нам ніхто не допоможе. Люда хоче жити, а без руху то не існування. Руками ще вона і овочів начистить, і накришить. Шити любить, та через біль у ногах ножною машинкою не могла керувати.

— Така вага — де одяг купували, спідню білизну?

— Дружина сама собі шила. Вставить резинку — ото і спідниця.

— Ви обоє ще не старі…

— Яке там інтимне життя у такому стані, — гірко говорить Віктор. — Не було його.

— На передачі односельці говорили, що ви дружину били. І випивали разом після 40 років.

— Було, але то все давно в минулому. Ми тоді пережили стрес, меншого сина посадили. Та ми впоралися самі з потягом до спиртного. Тепер одне одного жаліємо і підтримуємо. Як не як, 34 роки разом.

Помитися Людмилі допомагала подруга Лідія Варанкіна. Вона розповідала, на це у неї йшло до 2,5 години. Спочатку протирала ганчіркою з милом, потім водою з оцтом.

— Вітю Люда соромилася. І мене теж, — додає соцпрацівниця.

— Довіряла лише Ліді.

— Ага, як потрапила, — повертається до запитання Віктор. — Менший син сидів у колонії, у Луганській області на окупованій території. Звідти і написав на програму, переживав за матір.

— За що син потрапив у тюрму? Чи не просився на територію України?

— Спочатку, ще по малолітці, за крадіжку. Потім взяв машину покататися. Востаннє — у Чернігові за якийсь метал. Дали сім років. Хоч і хотіли в Україну, їх не пускали. А нам, щоб поїхати туди, потрібні були закордонні паспорти. Та й здоров’я не те. Вова був одружений, не склалося. Вже давно познайомився з Мариною. Вона ходила Люду провідати, коли ще кілька років тому та лежала в обласній лікарні. Вже на зоні син розлучився з першою дружиною і розписався з Мариною. Вона хороша. Працює керуючим менеджером в ресторані «Княжий орден» у Чернігові. Вову підтримує, їздила до нього. Другого квітня він звільнився. Приїхав додому, а дев’ятого поїхав до матері разом з Мариною. Змінив Альошу. Вова матір миє, бандажі їй на ноги намотує, допомагає. Водить, куди треба. Люда сама вже до їдальні ходить.

Спочатку вона лежала на другому поверсі, потім перевели на дев’ятий. Консультувати приїздили з різних клінік. Щоб привезти спеціаліста, потрібно було оплатити йому таксі. Наприклад, щоб привезти з другого берега Дніпра, потрібно було мені заплатити 300 гривень. Загалом операція обійшлася 76 тисяч гривень. Добре, що люди допомогли.

— Завдяки чому Людмила скинула 65 кілограмів?

— Дієта і фізичні вправи. Лікар-фізіотерапевт приходив до неї у палату. Показував, що і як треба робити.

— Як же вдома вона дотримуватиметься дієти?

— А що дома, те ж саме куряче м’ясо, не жирне. Сир я купую, овочі, фрукти. Перед операцією їй щодня робили уколи у живіт. І до 20 таблеток вона пила вранці. Професор Іван Тодуров сказав, що випадок з Людмилою неординарний.

На передачі під час трансляції з лікарні Людмила сказала, що їй гидко було дивитися на себе в дзеркало. І мріє, щоб сало з неї спало. І вона могла людям шити і себе обходити.

Здається, її мрія вже відсотків на вісімдесят збулася. Залишилося зовсім небагато. Післяопераційна реабілітація, на яку потрібні кошти. Дві інвалідські пенсії — крапля у морі. Без сторонньої допомоги не обійтися.

Для тих, хто може підтримати, банківські реквізити картки «ПриватБанку»: 4149 4978 5063 0056 на ім’я ПРОТАЩУК Віктора Анатолійовича,

P.S. До речі, круту швейну машинку, яку начебто подарували їй на передачі, Людмила поки що і в очі не бачила. Можливо, коли виписуватиметься з лікарні, принесуть.

Джерело:  Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №16 (1667), 19.04.2018 р.